"В Україні, здається, немає нікого, кого б о 4 ранку не розбудили бомби... Я не виняток. Я ніколи не забуду той день. Біль, страх, паніка і нерозуміння того, що буде далі, чи буде новий день, чи будемо ми живі... Щодня летіли ракети, щохвилини гинули люди, хтось заблукав у невідомість, залишивши своє щасливе життя в минуле... Життя було зведено нанівець. Я зрозумів, що таке бути біженцем. Все, що я любив, про що мріяв, сперечався - все залишилося в моєму минулому житті. Життя ніколи не буде колишнім. І ти не будеш таким же. Ніколи."
Костя. Студент 4 курсу Краматорського району.
"Через віки та сторіччя українська культура живе.
Український народ ,протягом століть зберігся сам і довів власне право на незалежність завдяки тільки вірі, яку в нас вкладала творчість. У всі часи та при різних обставинах українці мали незламність свого духу та єдність яку підтримує наша культура. Ми сильні та непереможні поки з нами наш дух та наше слово – ВОЛЯ, НАДІЯ, НЕЗАЛЕЖНІСТЬ."
Ольга К
"Вікова боротьба за незалежність України. Козаки з давніх-давен боролися за свободу і незалежність. Україна з її кордонами, починаючи з 1991 р., була незалежною державою. Сьогодні через численні ракетні бомбардування наша країна страждає. Воїни нашої армії щодня захищають Україну та її незалежність від нападів …осії. Я вірю, що Україна переможе, і моє покоління було останнім, що бачило війну..."
Ганна Б. 20 років
"Навіть у найрідніших обіймах небезпечно. Жодного безпечного місця. Який вибір не зробиш – усюди ризикуєш життям. Я це відчула, як більшість із нас. Розпач і страх, який житиме в пам'яті назавжди."
Аліна П. 23 роки
"Лють. Обурення. Жага дати відсіч. Саме ці почуття виникли вранці 24 лютого і живуть досі, палають усередині, не знаючи ні жалості, ні спокою... Біль та злість завжди йдуть разом.
Але встоїмо попри все. Помстимось і відродимося знову!"
Анастасія Л. 20 років
"Мільйони людей по всій Україні покинули свої будинки. Їхнє життя більше ніколи не буде таким як раніше. Ніхто не знає, скільки це триватиме і скільки безневинних людей втратить свої життя, свої будинки, своїх близьких. Нам залишається лише сподіватися, молитися та боротися за нашу країну, нашу свободу, нашу незалежність. Мистецтво допомагає перемогти страх, гнів та безнадійність."
Анжела Г. 21 рік
Гліб, студент 4 курсу, 27 років брав участь у визвольній боротьбі у лавах ЗСУ, був поранений, зараз перебуває у шпиталі. Його роботи виконані на основі фотографій, які він зробив сам.
Перший плакат - точка морального неповернення через яку проходить солдат. Після того як бачить щось, що ніяк не вписується в уявлення про світ. Згвалтовані діти, страчені цивільні. Точка після якої співчуття, жалість, страх вмирають. Замість них тільки лють і зневага до ворога. Ворог перестає бути людиною, це гній. Те що треба фізично винищити поки воно не винищило все що тобі дорого. Зупинити геноцид українського народу за будь яку ціну. Навіть ціною власної людяності
Другий плакат - точка неповернення героїв. Людей які покинули мирне життя і стали інструментом боротьби за існування України. Покинули сім'ю, домівки, побут, роботу. Дальнобійники з Польщі, атішники, вчителі, бізнесмени, студенти, інженери, таксисти. Кожен з них зробив свідомий вибір бути українцем і відстояти своє право бути володарем цієї землі. Та сама войовнича меншість, нащадки грічкосіїв які дійшли до стін Москви за часів Сагайдачного.
Для когось полігон був першим і останнім місцем де вони стріляли зі зброї, для когось це стало тільки початком. На війні 21 сторіччя ти зазвичай не бачиш ворога який тебе вбив.
"Ранок – 24 лютого. Всі люди спали спокійно, мав настати новий день. Він настав із звуками вибухів по всій Україні. До нашої хати прийшла війна!
Сидячи під бомбардуванням було дуже страшно. Зруйновані будинки, мертві люди ... від страху немає сил.
Взяли воду, їжу та поїхали від цієї страшної війни. Стояли на вокзалі, було дуже холодно... Ми повернемось додому любє місто."
Iнєса А. 22 роки
"Війна... Яке страшне це слово звучить. Як страшно прокинутися від вибухів і не одразу зрозуміти, що це не військові вчення чи гроза. Це війна, яка забирає людські життя. Для тих, хто вижив, супутниками стали страх, біль, зневіра, безвихідь. Але це було спочатку, зараз ми всі єдині, єдині як ніколи. Наші війська на передовий крок за кроком борються за нашу свободу та незалежність. Люди в тилу, об'єднавшись, роблять усе можливе перемоги. Моя мрія – перемога нашої країни, щоб про війну та її катастрофічні наслідки люди дізнавалися із підручників історії."
Анастасія С.
"24 лютого ми прокинулися від обстрілів міст України. Страшно уявити що це все відбувається у ХХІ столітті, коли більшість людей просто вирішували свої побутові проблеми, працювали, навчались та насолоджувались життям. Сьогодні зруйновані по всій крайні не тільки будинки, а й зламані долі міліонів людей. Більшість втратили близьких та залишилися без cімї. Але відомо лише одне – ми боремося за свободу та незалежність нашої країни, за демократію та свободу слова, за мирне небо над усією Україною."
Nikita K.
"Я не могла собі навіть уявити, що можу застати таке. Щодня, дивлячись новини, я розуміла що як раніше вже не буде ... Скільки горя принесла ця проклята війна. Я вірю в наш працьовитий народ, нашу армію, нашу країну. Все буде Україна!"
Катерина С. 18 лет
"Просто, з початку війни і, швидше за все, до кінця життя, кожен, хто є свідком війни, здригатися від звуків, що нагадують вибухи. Вибухи о п'ятій ранку двадцять четвертого лютого... вибухи поблизу знайомих з дитинства місць, вибухи всюди навіть у голові. Вибухи, що пробирають до кінчиків пальців, паралізують уяву і втягують твою голову в плечі.Я житиму, сміючись жаху в очі, бо вже стала душевним залізобетоном, триматимусь, навіть коли дуже страшно. Зараз я знаходжусь в Харківській області у відносній безпеці серед рідних людей і у своєму домі. Однак здригаюся від пронизливого звуку сирени, який перевертає мій світ у моїй голові."
Софія; 19 років 2 курс
"Я студентка 1 курсу. Мені так хотілося вчитися, адже студентське життя сповнене нових подій, будувала плани на майбутнє, але війна все зруйнувала...
Із мамою поїхали від війни до іншої країни. Я дуже вірю, що Україна переможе. Я вірю нашим воїнам. Я вірю у майбутнє."
Маргарита, 17 років
"Війна об'єднала всіх, усі стали рівними між собою та представників влади та народ. Люди готові всіма силами утримувати оборону України. Блакитні руки символізують захисників та опір, які утримують ракету, яка загрожує українській землі та мирним людям.
Незважаючи на те, що більшість людей були не готові до війни з російськими окупантами, одразу розпочали опір майже голими руками. Малюнок символізує героїзм українського народу, який усіма силами бореться проти загарбників.
Весь світ сколихнули жахіття в місті Буча. Життя людей, які займалися звичними стравами, мали цілі та надії, вірили в світле майбутнє, закінчилося. Для окупантів життя цих людей не мало значення, а тому слід нагадати, що вони не лише сліди, а люди, які мали імена, життя. Це не крапки, а знаки оклику. І ми - живі люди повинні говорити від їх імені. Від імені всіх хто загинув."
Яна К.
"Війна в Україні значуща подія у житті для кожного українця та українки. Подія, яка радикально вплинула та змінила світогляд багатьох людей і назавжди увійде до історії України.
Світ буде іншим, і ми будемо іншими."
Данило М. 22 роки
"Страшно, дуже страшно. Сидимо у підвалі, інтернету немає. Війну ми бачили у фільмах і чули з розповіді бабусь та дідусів. А зараз все бачиш і відчуваєш наяву і це набагато страшніше."
Вероника. 17 лет. 1 курс. Донецкая область.
"Війна прийшла зненацька. Вона залишає нам рани, сльози, втрату близьких та не дуже близьких людей.
Війна несе біль і страждання, вона шкодить усьому людству....Всі на цій землі хочуть миру, добра та чистого неба над головою."
Андрій С., 25 років
"Дуже боляче усвідомлювати, що зараз відбувається в нашій Україні, моє місто зараз обстрілюють і я дуже за нього переживаю, я не знаю коли повернуся додому, потраплю до своєї кімнати, і потраплю взагалі, але я дуже хочу вірити, що я зможу знову ходити по своїм рідним місцям і хочу щоб усе було у нас у всіх як на моєму плакаті: цілі, непошкоджені будинки, сяйво сонця та посмішки на обличчях людей!"
Ljubava K.
"Зараз у нас триває війна. Мій дім страждає, страждають люди та тварини, страждає вся наша земля. Я вірю, що пройде день, коли закінчиться війна і моє місто буде розквітати, люди навчаться жити і радіти знову.
Все буде Україною!"
Катерина З. 17 років
".... у нас Інтернету немає і зв'язку теж, виїжджаю на Інтернет в ЛНР щоб відправити завдання. Не знаю, чи зможу незабаром приїхати, тому що можливо буду військові дії там, де я живу."
Лиза, 17 лет. 1 курс.
"Найстрашніший сон. Я ніколи не могла уявити, що це можливо в наш час. У мене розбомбили будинок і я не знаю, чи повернуся я коли-небудь у рідне місто. Страх, безнадійність німочність, несправедливість! Ми все це проходимо в цю годину і кожен день, але ми повинні мати крила надії, які живуть у наших серцях.
Сиділа у підвалі з 24 лютого до Балаклія (Харківська обл) виїхала 25 травня до Дніпра."
Ліза.18 років. 1 курс.
"Я вірю , що скоро це все закінчиться. Моя країна все витримає , хоч і зараз дуже тяжко. Ми сильні духом та мужні. Ми подолаємо усе. Все, що нам зробив ворог відбудуємо, а наші герої завжди залишаться у нашій пам’яті."
Anastasia M.
"Зупиніть війну! Ми студенти, які бажають миру та стабільності майбутньому поколінню у своїй країні, виконати свої нездійсненні мрії з мирним небом над головою! Ми не хочемо кровопролиття мирних громадян. Українці на своїй землі, з нами, щоправда, з нами Бог!"
Настя.17 лет.1 курс.